Вона давно перестала відчувати, де закінчується ніч і починається ранок, тому що час для неї втратив звичні межі й перетворився на суцільний потік однакових днів, у яких не було різниці між світлом і темрявою, між очікуванням і спокоєм, адже саме очікування поступово стало її способом існування. У цій тиші не було різких звуків чи драматичних подій, але була холодна порожнеча, яка повільно осідала всередині, змушуючи серце битися обережно й тихо, ніби навіть воно боялося зайвий раз нагадати про себе.
Її тіло здавалося виснаженим не окремими днями чи тижнями, а роками життя, у яких майже не знаходилося місця для тепла, турботи й відчуття захищеності, і кожен рух вимагав зусилля, не стільки фізичного, скільки внутрішнього, бо всередині давно визріла втома, що змушує приймати більшість речей як неминучість. Вона не боролася з цим станом, не протестувала й не шукала виходу, бо, здавалося, вже змирилася з думкою, що світ не зобов’язаний бути справедливим, а доброта — це рідкісна розкіш, яка не для всіх.
Її погляд був спокійним, але в цій спокійності жила порожнеча, схожа на глибоку криницю, у яку давно ніхто не заглядав, і запитання «за що», «чому» та «коли це закінчиться» не звучали голосно, а просто жили десь глибоко, без потреби в відповіді, бо відповідей уже ніхто не чекав.
Але поруч із нею завжди був він.
Він був таким самим тихим і непомітним, таким самим худорлявим і обережним, але в ньому жила сила, яку неможливо пояснити логікою чи виміряти фізично, адже ця сила народжувалася з внутрішнього рішення не залишати того, кому ще важче, навіть якщо самому ледь вистачає сил. Це була не сила м’язів і не відвага в звичному розумінні, а сила серця, яке одного разу зробило вибір і не відступало від нього.
Він не метушився й не намагався змінити реальність навколо них, не шукав сторонньої уваги й не намагався привернути до себе погляди, бо, здається, добре розумів, що іноді найцінніше — це просто бути поруч і не зникнути в той момент, коли іншому особливо важко. Його присутність була тихою, майже непомітною, але саме вона тримала її в цьому світі, коли все інше втрачало значення.
Коли їй було складно підвестися чи зробити крок, він підходив ближче й зупинявся поруч так, ніби знав, що навіть проста близькість може стати опорою, якщо в ній є терпіння й тепло. Він чекав стільки, скільки було потрібно, не кваплячи й не підштовхуючи, дозволяючи їй самій вирішити, чи готова вона рухатися далі, і в цьому мовчазному очікуванні було більше турботи, ніж у будь-яких словах.
Іноді він обережно торкався її морди, і в цьому жесті не було жалю чи страху, а лише спокійне підтвердження того, що вона не сама й що поруч залишається хтось, хто обрав її й не збирається йти, навіть коли важко обом. Його дихання, його тепло й присутність говорили більше, ніж будь-які обіцянки.
Коли неподалік з’являлися люди, він ставав між нею та зовнішнім світом без агресії й напруги, ніби створював невидимий захист, який не відштовхує, а просто бере на себе роль стіни, за якою можна сховатися від зайвих поглядів і неспокою. У його очах не було злості, але читалася тривога й рішучість, схожа на мовчазну обіцянку, що він не дозволить їй знову залишитися без підтримки.
Коли приїхали волонтери, усе відбувалося тихо й обережно, наче кожен рух мав значення й міг порушити крихку рівновагу, у якій вони існували. Він напружився, але не відступив, залишаючись поруч, і в його погляді читалося прохання, яке не потребувало слів.
— Будь ласка, не залишайте її саму.
Їх забрали разом, і в цьому рішенні було щось правильне й необхідне, ніби сама доля нарешті зробила крок їм назустріч.
У притулку все спочатку здавалося чужим і непривітним, адже нові запахи, голоси й простір викликали тривогу, а вона майже не реагувала на те, що відбувалося, немов усі її сили були спрямовані лише на те, щоб просто залишатися тут і зараз. Він же не відходив від неї ні на крок, і кожного разу, коли її забирали на огляд, чекав із такою напругою, ніби ці хвилини розтягувалися в нескінченність.
Він не дозволяв собі їсти, якщо не бачив, що вона теж отримала їжу, і не лягав відпочивати, поки вона не влаштовувалася поруч, бо її спокій для нього був важливішим за власний. Коли він притискався до неї, здавалося, що саме так він утримує її в цьому світі, нагадуючи теплом і диханням, що вона ще тут і що її присутність комусь справді потрібна.
Її назвали Ладою, а його — Громом, і ці імена дивовижно точно відображали їхню сутність, бо в ній жила тиха, витримана сила, а в ньому — надійний захист, який не потребує доказів і гучних жестів.
Фахівці сумнівалися, адже її стан був складним, а сили здавалися майже вичерпаними, але Гром не знав сумнівів і продовжував робити те єдине, що вмів найкраще, — залишатися поруч і не дозволяти їй здаватися. Коли вона заплющувала очі й ніби занурювалася в себе, він був поряд, нагадуючи своєю присутністю, що її місце все ще тут.
І настав момент, коли вона спробувала підвестися, дуже обережно й невпевнено, ніби не вірячи, що це можливо, але він стояв поруч, і саме це дало їй силу зробити крок, який став початком повернення. З кожним днем її рухи ставали впевненішими, а погляд — живішим, і хоча страх і втома ще залишалися, поруч завжди був Гром, готовий іти поряд і підтримувати, якщо раптом стане важко.
Вони спали разом, гуляли поруч і існували як одне ціле, і дуже швидко стало зрозуміло, що розлучити їх неможливо, бо їхній зв’язок народився не з випадковості чи звички, а зі спільно пережитої самотності та взаємного вибору залишитися. Їхня історія розійшлася між людьми без крику й гучних слів, але торкнулася багатьох, бо в ній була правда про те, як поруч з іншим можна вижити й повернутися до життя.
Дім для них шукали один, інакше бути не могло, і коли літня пара, у чиєму житті було надто багато тиші й втрат, приїхала познайомитися, вони не говорили зайвого, а просто сіли поруч і простягнули руки. Лада подивилася на Грома, і він залишився спокійним, ніби дозволяючи їй довіритися цим людям, і з цього моменту їхній шлях привів туди, де більше не потрібно чекати й боятися.
Тепер у них є дім, сад і спокій, а Гром і далі йде поруч із Ладою не тому, що вона не може без нього, а тому, що одного разу він зробив вибір і залишився вірним йому назавжди.
