Холод металу відчувається навіть на відстані, бо кожне залізо має пам’ять, і ця пам’ять зберігає дотики сотень лап, лобів і долонь, що колись притискалися до нього в надії бути почутими, і саме тут, де повітря просочене сирістю та застарілим страхом, життя ніби застрягло між вдихом і видихом, не наважуючись пояснити, за що і чому опинилося по цей бік сітки.
За ґратами небо здається нижчим, бо його розрізають квадрати, і кожен із них схожий на окремий день — однаковий, безіменний, такий, що нічим не відрізняється від попереднього, а очі по той бік металу перестають бути просто очима, перетворюючись на запитання, яке не ставлять уголос, бо відповідь на нього може виявитися надто болісною.
— Ти знову прийшов подивитися, як я чекаю?
— Я прийшов сказати, що сьогодні знову не вийшло.
— Завтра вийде?
— Завтра я знову спробую.
Голос за сіткою завжди звучав обережно, ніби боявся сполохати останню нитку надії, і лапи, що тягнулися до людини, тремтіли не від холоду, а від зусилля втримати віру, яка з кожним днем ставала тоншою, мов стара тканина, протерта до прозорості.
Тут не рахують часу, бо години давно втратили сенс, тут рахують кроки, що лунають коридором, і кожен крок може виявитися останнім шансом або черговим підтвердженням того, що світ за дверима рухається далі, швидше, ніж серце в клітці.
— Ти пам’ятаєш, як пахне дім?
— Пам’ятаю тепло і тишу.
— А я пам’ятаю миску й ім’я.
— Ім’я можна повернути.
— А минуле?
Минуле ніколи не зникає повністю, воно сідає поруч, коли гасне світло, і дивиться тими самими очима, в яких колись відбивалася безумовна довіра, наївна й чиста, така довіра, яку люди часто сприймають як щось само собою зрозуміле, аж доки не стає запізно.
Сльози не падають одразу, вони спершу збираються, ніби сумніваються, чи мають право бути побаченими, а потім котяться по морді, залишаючи вологі сліди, які ніхто не витирає, бо тут нікому пояснювати, що плач — це не слабкість, а останній спосіб чинити опір самотності.
— Не плач, будь ласка.
— Я не плачу, я просто дивлюся.
— Так не дивляться.
— Так чекають.
Очікування тут стає ремеслом, єдиною справою, яку опановують швидко й без помилок, бо будь-яка помилка коштує надто дорого, і кожна ніч схожа на попередню, за винятком снів, у яких ще можна бігти травою, відчувати запах дощу і чути голос, що кличе не з обов’язку, а з любові.
Сітка холодна, але лапи все одно тягнуться до неї, бо дотик — це доказ реальності, підтвердження того, що ти ще існуєш, що до тебе ще можна доторкнутися, а отже, тебе ще можна врятувати, якщо хтось наважиться простягнути руку трохи далі власного страху.
— Ти хороший.
— Я знаю.
— Просто час такий.
— Час не викидає.
— Люди викидають.
Слова застрягають між прутами так само, як і обіцянки, що так і не стали вчинками, бо завжди знаходиться причина відкласти, виправдатися, пояснити, а тут кожне зволікання читається як вирок, винесений мовчки, без підпису.
Іноді приходить тиша, густа й липка, вона лягає на плечі й не дає підняти голову, і в цій тиші чути, як б’ється серце — надто голосно для такого тісного простору і надто відчайдушно, щоб його ігнорувати.
— Якщо я вийду звідси, я чекатиму тебе щодня.
— Я знаю.
— Навіть якщо ти не прийдеш.
— Не кажи так.
— Я мушу бути готовим.
Готовність до найгіршого — це не песимізм, це спосіб вижити, коли надія стала рідкісною гостею, а кожен новий день починається не з радості, а з перевірки, чи дожив до ранку і якщо так, то навіщо.
За сіткою життя виглядає інакше, воно здається далеким і байдужим, люди проходять повз, пришвидшуючи крок, бо випадково впійманий погляд може вимагати відповіді, а не кожен готовий відповідати за чужий біль, легше відвести очі й переконати себе, що хтось інший обов’язково допоможе.
— Чому вони не дивляться?
— Бо тоді доведеться щось робити.
— Робити страшно?
— Страшно брати відповідальність.
— А залишати?
Відповіді не було, бо правда рідко звучить уголос, вона надто незручна, надто оголююча, і легше вдавати, що проблеми не існує, ніж визнати власну участь у її тривалості.
Кожен вечір закінчується однаково, світло гасне, шум стихає, і залишається лише дихання — рівне й уперте, мов обіцянка, дана самому собі, не здаватися, навіть коли сили на межі, навіть коли віра стала тонкою, мов нитка, готова обірватися від будь-якого різкого руху.
— Спи, завтра буде краще.
— Ти віриш?
— Я мушу.
— Тоді і я вірю.
Віра тут — рідкісна й цінна валюта, її не розкидають навсібіч, її бережуть глибоко всередині, бо якщо втратити й її, залишиться лише порожнеча, а порожнеча — найгірший із можливих фіналів.
Іноді сітка відчиняється, і хтось іде, залишаючи після себе запах надії, що ще довго тримається в повітрі, змушуючи серце битися швидше, а погляд — чіплятися за кожен шурхіт, бо раптом і для тебе сьогодні пролунає той самий крок, який змінить усе.
— Це по мене?
— Не знаю.
— Я готовий.
— Ти завжди готовий.
Ця готовність не показна, вона вистраждана, зліплена з розчарувань і коротких миттєвостей радості, коли здається, що світ усе ще здатен на добро, якщо йому трохи допомогти.
І навіть якщо сьогодні сітка не відчиниться, навіть якщо завтра буде таким самим, як учора, очікування не припиняється, бо чекати — означає жити, а жити — означає вірити, що одного дня залізо перестане бути межею і стане лише спогадом про те, як близько була прірва і як важливо вчасно простягнути руку.
— Я буду тут.
— Я знаю.
— Я не піду.
— Тоді і я не піду.
Так і тримається цей світ — на обіцянках, сказаних пошепки, на поглядах, повних сліз, і на серцях, що продовжують битися навіть тоді, коли здається, що причин більше немає, бо іноді одного погляду достатньо, щоб зрозуміти: за ґратами чекає не просто тварина, а чиясь остання надія на людяність.
