Вона лежала на холодній, напитаній дощем траві, притискаючи до грудей маленьке тепле тільце, і в ту мить здавалося, що навколо більше нічого не існує, ніби зникли дорога, дерева, старий перекошений хлів і навіть сам час, залишивши лише її важке, збите дихання й тихий, ледь чутний писк того, заради кого вона ще трималася за життя. Її морда була напружена, наче щосекунди вона чекала втрати, але найбільше в цьому застиглому виразі вирізнялися сльози — справжні, важкі, що котилися темною шерстю й падали на землю, мов німі свідки болю, який неможливо приховати.
Вона не озиралася, не піднімала очей до неба, не шукала допомоги в порожнечі, бо весь її світ звузився до одного крихітного личка, яке вона розглядала так уважно, ніби намагалася запам’ятати кожну рисочку, кожен подих, кожен рух, ніби відчувала, що часу в них може й не бути.
Це місце було на самій околиці маленького села, там, де дороги рідко бачать людей, а старі будівлі давно втратили своє призначення. Хлів, у якому колись тримали худобу, стояв порожній і глухий, а поруч із ним на ланцюгу жила вона — виснажена, змарніла собака з великими очима, в яких ще жевріла пам’ять про інше життя. Колись вона була сильною, доглянутою, відданою, але в її долі надто багато вирішували не вона і не її воля. Її тримали як сторожа, та турбота скінчилася швидко: миска дедалі частіше залишалася порожньою, вода з’являлася не щодня, а коли вона приносила потомство, це ставало лише новою проблемою, про яку ніхто не хотів думати.
Вона знала, що новий виводок нікому не потрібен, знала це з минулих разів, з різких голосів, з холодного роздратування, що висіло в повітрі, коли її цуценята починали скиглити. Вона притискала малят до себе, закриваючи їх своїм тілом, і в собачій душі повторювала одне й те саме, мов молитву, сподіваючись, що хоча б хтось зможе залишитися поруч. Та надія щоразу розсипалася, коли цуценят забирали, а вона залишалася одна — розгублена, кличуча, не розуміючи, чому світ такий немилосердний.
Цього разу в ній щось змінилося. Коли небезпека знову наблизилася, вона не підкорилася і не стиснулася в очікуванні, а обрала одне — врятувати хоча б одного. Вона притиснула цуценя до себе так міцно, ніби могла сховати його від усього світу, рвонулася вбік, і ланцюг, який роками тримав її життя в неволі, не витримав. Вона впала — боляче, різко, але не випустила його з лап. Інших урятувати не вдалося, і це знання пекло сильніше за будь-який біль, та в неї залишився він — один, єдиний, її сенс.
Вона гріла його своїм тілом, вилизувала маленькі вушка, намагаючись передати тепло, якого їй самій уже майже не вистачало, і сльози текли самі, як тиха, безсловесна просьба до світу, який так рідко чує таких, як вона.
Люди проходили повз. Хтось кидав байдужий погляд, хтось знизував плечима, хтось пришвидшував крок, ніби боявся затриматися поряд із цим болем. Лише діти іноді зупинялися, присідали, дивилися на цуценя й шепотіли між собою:
— Вона його любить…
Дорослі тягнули їх за руки, відводячи геть, і знову приходила ніч, повна звуків, у якій її тихий плач змішувався з брязкотом ланцюга й холодним вітром.
Я приїхав туди після дзвінка сусідки, в голосі якої звучала тривога, перемішана зі страхом.
— Там собака… вона не просто виє, вона плаче, — сказала вона. — Я такого ще не бачила. Будь ласка, приїдьте.
Я не знав, чи можна вірити словам про сльози, але коли побачив її, зрозумів, що сумнівів більше немає. Вона дивилася на мене насторожено, не відводячи погляду, і в цьому погляді було все водночас: страх, готовність захищати, втома і остання надія.
Ніби її очі говорили: якщо ти прийшов за ним, тобі доведеться пройти спочатку через мене.
Я повільно присів навпочіпки, показуючи порожні руки, намагаючись не порушити цей крихкий спокій.
— Тихо, дівчинко… я тут, щоб допомогти.
Вона не могла зрозуміти слів, але вловила інтонацію. Я поставив поруч воду, поклав трохи їжі, і після довгих секунд вагання вона дозволила собі зробити крок, потім ще один, не зводячи очей з цуценяти ані на мить.
Ми йшли швидко, поки господарів не було поруч. Сусідка шепотіла, витираючи сльози:
— Хоч би встигли…
Ми встигли.
В машині вона тремтіла, але не відпускала малюка, ніби боялася, що він зникне, варто їй лише послабити хватку. Я їхав і думав про те, що навіть людині не завжди вистачає такої сили — триматися за любов, коли все проти тебе.
У притулку її лікували довго й обережно. Вона була виснажена, слабка, але щоразу, коли цуценя забирали на огляд, вона підводилася й ішла слідом, доки її м’яко не зупиняли.
Наче всім своїм єством вона говорила: він має бути поруч.
Минали дні, і в її погляді з’являлося світло. Цуценя росло, міцнішало, і разом із ним міцнішала вона. Коли він уперше впевнено став на лапи, вона видала звук, у якому не було болю — лише радість, чисту й несподівану.
Через кілька місяців приїхала родина. Вони шукали цуценя, але, побачивши її, зупинилися. Жінка довго дивилася на матір, а потім тихо сказала чоловікові:
— Їх не можна розлучати.
Він кивнув, і в ту мить стало зрозуміло, що все позаду.
Тепер у неї є дім — теплий, спокійний, наповнений дитячим сміхом і сонячним світлом. Цуценя бігає подвір’ям, а вона лежить поруч, дивиться на нього і більше не плаче.
Та той образ — чорна собака на мокрій траві, що обіймає свого малюка, — назавжди залишиться в мені як нагадування про те, що любов здатна втримати світ, навіть тоді, коли здається, що він уже розвалився.
