Колись він знав цей двір до найменших дрібниць, розрізняв кожен камінчик, кожен поворот, кожну тінь, що ковзала по землі теплими вечорами, коли повітря наповнювалося запахом нагрітої пилюки й трави, а поруч завжди звучав її голос — спокійний, рідний, трохи втомлений, але незмінно лагідний, і саме за ним він орієнтувався у світі, який тоді ще був для нього ясним і зрозумілим.
Він бачив її постать, пам’ятав, як сонячне світло лягало на її плечі, як вона нахилялася до нього, як теплі руки торкалися його голови, і в цих дотиках було все — турбота, звичка, довіра, дім. Вона пахла життям, у якому завжди було щось просте й справжнє: свіжий хліб, чиста білизна, літо за відчиненим вікном. Він не знав слів, щоб це описати, але точно знав одне — там, де була вона, зникав страх, а світ переставав бути чужим.
Їхні дні пливли повільно й однаково щасливо. Ранок починався з кроків, які він чув ще до того, як вона підходила ближче. Вдень були прогулянки, розмови, в яких він не розумів змісту слів, але відчував інтонацію, а ввечері — тиша поруч, коли достатньо було просто бути разом. Він сидів, притулившись до її ніг, а вона інколи говорила з ним так, ніби він розумів кожне слово до останнього.
Розумів. Просто по-своєму.
А потім щось зламалося.
Він не зрозумів, у який саме момент світ перестав бути цілісним. Не було гучного прощання, не було пояснень, які можна було б запам’ятати. Були чужі руки, незнайомі запахи, інший двір, у якому повітря здавалося холодним навіть у теплі дні. Його залишили там, де не було її голосу, і він чекав, упевнений, що це ненадовго, що вона обов’язково прийде, адже вона завжди приходила.
Спочатку він чекав дні, розрізняючи ранок і вечір за світлом. Потім тижні, коли дні стали схожими один на один. Він прислухався до кожного кроку, до кожного шереху, і щоразу серце завмирало, бо раптом — це вона. Але приходили інші. Говорили інші. Пахли інші.
— Де ти? — ніби думав він, лежачи на холодній землі.
— Я тут. Я чекаю. Ти ж знаєш дорогу. Ти завжди її знала.
Він не знав, що час може бути таким довгим. Для нього він розтягнувся в одне безкінечне чекання, у якому надія не вмирала, а лише ставала тихішою, обережнішою, ніби боялася бути почутою і знову обманутися.
Поступово світ почав зникати. Спершу він став тьмяним, потім розпливчастим, а згодом просто згас. Він більше не бачив облич і форм, зате слух став гострішим, запахи — насиченішими, а пам’ять — єдиним місцем, де вона все ще була поруч. Він пам’ятав її кроки не за звуком взуття, а за самою ходою, за ритмом, який неможливо сплутати. Пам’ятав, як змінювався її голос, коли вона сміялася чи втомлювалася. Пам’ятав тепло її долонь.
Коли її не було — світ здавався порожнім. Коли хтось підходив — він завмирав у надії, але щоразу помилявся. І все одно продовжував чекати, бо інакше просто не вмів.
Він не знав, що минуло вісім років. Для нього це був один і той самий день, розтягнутий до безмежності, день, у якому надія стала звичкою, а самотність — тлом.
Іноді йому здавалося, що вона ось-ось з’явиться. Що він почує її голос, і все знову стане на свої місця. У такі миті він підіймав голову, напружував слух, ловив повітря носом, ніби намагаючись витягти з нього знайомий запах. Але тиша поверталася, і він знову залишався сам.
— Я тут, — ніби говорив він у порожнечу.
— Я все ще тут. Якщо ти чуєш мене, просто прийди.
І одного разу повітря змінилося.
Це сталося не одразу, не різко. Спершу він відчув щось ледь вловиме, немов теплу хвилю, що пройшла по шкірі. Потім — звук кроків. Не гучних, не впевнених, але таких, які він упізнав не розумом, а серцем. Вони були трохи нерівними, трохи обережними, як тоді, багато років тому.
Запах накрив раптово, і в цю мить світ, у якому він жив вісім років, ніби тріснув.
Він не бачив її, але знав, що це вона.
— Мій хлопчику… — пролунав голос, тремтливий, надломлений, але до болю рідний.
Серце забилося так, ніби повернулося в минуле, туди, де не було довгих років тиші й чекання. Він рвонувся вперед, невпевнено, намацуючи дорогу лапами, поки не притулився до неї всім тілом, і в цю мить сумнівів більше не залишилося.
Він знайшов її руки носом. Почув, як збилося її дихання. Відчув, як вона притискає його до себе, ніби боїться, що він знову зникне.
— Пробач… — шепотіла вона, і в цьому слові було занадто багато болю.
— Я так довго шукала… Я думала, що вже ніколи…
Він не розумів усіх слів, але розумів головне — вона тут. Вона повернулася. І це було важливіше за будь-які пояснення.
Він притиснувся до неї так, як уміють лише ті, хто довго чекав, не знаючи, чи дочекається взагалі. Його тіло тремтіло, але не від холоду, а від почуття, яке неможливо було втримати всередині. Він ніби обіймав її всім собою, підтверджуючи, що вона справжня, що це не сон і не помилка.
— Ти повернулася.
— Я не знаю, чому тебе не було. Я не знаю, де ти була. Але ти тут, і значить, я знову вдома.
Вона гладила його, цілувала в голову, притискала до себе так міцно, ніби хотіла стерти всі ці роки розлуки, ніби якщо тримати сильніше, час відступить і нічого з цього ніколи не станеться. Сльози падали на його шерсть, але він не боявся їх, бо це були сльози повернення, а не прощання.
Він більше не бачив її обличчя, але йому це було не потрібно. Він відчував її шкірою, чув, як б’ється її серце, знав, що вона тримає його так само, як раніше, коли світ був простим і ясним.
Тепер вони знову були поруч.
Для нього час ніколи не вимірювався роками. Він завжди вимірювався митями, коли серце б’ється поруч із тим, кому воно належить. І в цю мить час знову набув сенсу.
