Сезон дощів у тих краях ніколи не приходив різко, він підкрадався повільно й наполегливо, ніби даючи людям час переконати себе, що цього разу все мине, що ріки зупиняться в берегах, дороги витримають, а домівки залишаться сухими, але Аня Шарма знала, що такі надії рідко справджуються, бо за роки своєї роботи вона надто часто бачила, як природа спершу попереджає, а потім мовчки забирає все, не вступаючи в діалог і не залишаючи місця для жалю.
Для неї мусони давно перестали бути просто погодним явищем, вони стали способом життя, нескінченною низкою тривожних дзвінків, виїздів серед ночі, промоклого одягу, втомлених облич і рішень, які потрібно ухвалювати миттєво, бо час у такі дні перестає бути абстрактним поняттям і перетворюється на чиюсь долю, часто тиху, беззахисну, таку, що не вміє просити про допомогу і навіть не усвідомлює, що опинилася на межі.
Дощ не припинявся вже кілька днів поспіль, земля втратила твердість і перетворилася на важку, слизьку масу, лісові стежки зникли, розчинившись у каламутних потоках, які віддзеркалювали низьке сіре небо, і джип Ані просувався вперед повільно, ніби чинячи опір, мовби сам відчував, що попереду їх чекає не просто черговий виклик, а історія, яка залишиться всередині надовго і не відпустить навіть тоді, коли все вже буде позаду.
— Ми можемо не встигнути, — тихо промовив Джака, місцевий провідник, не відводячи погляду від дороги, де вода вже підбиралася до порогів автомобіля.
— Ми все одно їдемо, — відповіла Аня рівним голосом, без різких нот і зайвих емоцій, бо за цими словами стояв не порив, а досвід людини, яка надто добре знає ціну згаяного часу.
Сигнал надійшов раптово, короткий і майже без подробиць, лише координати, згадка про покинутий автомобіль і можливу небезпеку для тварин, і в перші секунди це здалося черговою звичною історією, ще одним випадком, коли люди, рятуючи себе, залишають усе інше, сподіваючись, що природа виявиться поблажливою.
Коли вони дісталися місця, дощ посилився, шум води став майже оглушливим, але навіть крізь цей гул Аня відчула тривожну напругу, бо автомобіль, наполовину схований під водою, виглядав не просто залишеним, а забутим, ніби його викинули з чийогось життя в поспіху, не озираючись і не замислюючись.
Вони підійшли ближче, і Аня раптом зупинилася, немов щось усередині стиснулося і не дозволило зробити наступний крок, бо в салоні, у каламутній воді, притулившись одне до одного, сиділи цуценята, зовсім маленькі, промоклі, тремтячі, з очима, повними очікування і наївної віри, що той, хто пішов, обов’язково повернеться, бо інакше світ просто не мав би сенсу.
— Їх залишили… — видихнув Джака, і в цьому звуці було не обурення, а розгубленість, те рідкісне відчуття, яке з’являється, коли навіть звичка до гіршого не допомагає прийняти побачене.
Аня мовчала, бо слова в такі моменти здавалися зайвими, вона бачила надто багато, щоб дивуватися, і надто мало, щоб звикнути, і щоразу всередині щось болісно стискалося, ніби це траплялося вперше.
Сліди в багнюці вели від автомобіля до більш сухої ділянки, і вони були свіжими, надто свіжими, щоб сумніватися, і це знання тиснуло сильніше, ніж дощ, бо означало лише одне — рішення було ухвалене свідомо, швидко, без вагань і без огляду назад.
— Часу майже немає, — сказав Джака, дивлячись на воду, яка повільно, але впевнено піднімалася.
— Тоді починаємо, — відповіла Аня, знімаючи рукавички, бо їй потрібно було відчувати кожен рух, кожен дотик, інакше вона не пробачила б собі жодної помилки.
Всередині автомобіля було тісно, простір здавався чужим і небезпечним, але цуценята збилися в один маленький живий клубок, тремтячий і мовчазний, ніби боялися зайвим звуком змінити свою долю.
— Тихо… усе добре… — шепотіла Аня знову і знову, хоча розуміла, що вони не розуміють слів, але відчувають інтонацію, тепло голосу, яке іноді важливіше за будь-які обіцянки.
Вона діставала їх по одному, обережно, ніби тримала в руках не живих істот, а щось безмежно крихке, передаючи Джакі, який одразу загортав кожного в суху тканину і притискав до себе, немов намагаючись зігріти не лише маленькі тіла, а й власну душу.
— Сім, — тихо сказав він, коли останній опинився в його руках.
Сім маленьких життів, яким не дали вибору, які не вміли ні тікати, ні боротися, які просто чекали, поки хтось вирішить за них їхню долю.
Вітер раптово посилився, дерева заскрипіли, дощ хльоскав по обличчю, і Аня відчула, як земля під ногами стає нестабільною, ніби сама попереджала, що залишатися тут більше не можна.
— Їдемо, — сказала вона, і в цих словах не було наказу, лише прийняття реальності, з якою неможливо сперечатися.
Коли джип рушив, вода вже майже приховувала колеса, і Аня обернулася востаннє, дивлячись на порожній автомобіль, який ще недавно був пасткою, а тепер залишився німим свідком чужого вибору і чийогось порятунку.
Цуценята лежали на задньому сидінні, притулившись одне до одного, їхнє дихання було нерівним, але вони були живі, і в той момент це було єдиним, що мало значення.
— Вони виживуть, — сказав Джака, більше собі, ніж їй.
— Тепер у них є шанс, — відповіла Аня, і в її голосі вперше за весь день з’явилася тепла, втомлена нота надії.
Дорога назад здавалася безкінечною, дощ не вщухав, але всередині джипа було тихо, і в цій тиші було більше сенсу, ніж у будь-яких словах, бо іноді достатньо просто знати, що ти встиг, що хоча б цього разу стихія не забрала все, що хотіла.
Коли попереду з’явилися вогні тимчасового прихистку, Аня дозволила собі заплющити очі на кілька секунд, бо знала, що ця історія залишиться з нею назавжди, як нагадування про те, що навіть у найтемніші сезони завжди є місце для світла, якщо хтось готовий зупинитися і не пройти повз.
