Того дня місто ніби втратило своє ім’я і перестало бути місцем, де просто живуть, перетворившись на простір напруги, тривоги і поспіху, де повітря тиснуло на груди так, що здавалося, ніби кожен вдих дається через силу, а думки плуталися разом із руками, які гарячково намагалися зібрати найважливіше, не розуміючи, що саме тепер є найціннішим. Ми не складали речі, ми хапали їх навмання, впускали на підлогу, знову піднімали, знову губили, бо час більше не рухався звично, він підганяв, штовхав у спину, не залишаючи жодної можливості зупинитися, і кожна зайва секунда здавалася небезпечною.
Він був поруч, як завжди, настільки природно вписаний у наше життя, що в інші дні ми майже не замислювалися про його присутність, сприймаючи її як щось само собою зрозуміле, як двір, як стара хвіртка, як тінь від будинку в спекотний день. Він дивився на нас уважно і спокійно, не метушився, не заважав, ніби відчував, що саме зараз краще бути тихішим, ніж зазвичай, просто бути поряд і чекати, бо інколи чекання — це єдине, що залишається.
Ми говорили одне одному, що все владнаємо, що знайдемо вихід, що це ненадовго, що ми обов’язково повернемося, і в цих словах було більше страху, ніж упевненості, бо десь глибоко ми вже розуміли, що звичний світ тріснув, і ніхто не знає, як довго цей тріск буде чути. Я ловив себе на тому, що уникаю дивитися йому в очі, бо саме в них було надто багато розуміння і прийняття, яке боліло сильніше за будь-які крики.
— Ми скоро, — сказав я, не впізнаючи власного голосу, що звучав глухо й відсторонено.
— Ти тільки зачекай, добре.
Він сів ближче до стіни, туди, де зазвичай ховався від вітру, і в цьому русі не було ані покори, ані протесту, лише тиха готовність залишитися там, де його залишають, ніби він вирішив стати частиною цього місця, злитися з ним, щоб нас не роз’єднали остаточно. Ця тиша була найважчою, бо в ній не було докору, не було образи, лише чекання, яке неможливо виправдати жодними словами.
Коли нас понесов натовп, коли дорога раптом стала надто вузькою для всіх, хто нею йшов, я озирнувся лише раз і побачив його на тому самому місці, де він сидів сотні разів до цього, ніби нічого не сталося, ніби це звичайний день, і ми просто вийшли ненадовго, не попередивши.
Відтоді час перестав бути послідовним. Дні не змінювали один одного, вони нашаровувалися, змішувалися, перетворювалися на довге чекання без чітких меж, у якому нові міста не ставали домом, а чужі стіни не давали відчуття безпеки. Люди навколо жили зі своїми втратами, і кожна з них була важкою, але говорити про це вголос здавалося майже неможливим. Серед цих тимчасових дахів і випадкових адрес він залишався зі мною постійно — у пам’яті, у снах, у тиші, що накривала ночами.
Іноді мені здавалося, що я чую його дихання десь поруч, не вухами, а чимось значно глибшим, тим, що неможливо вимкнути або заглушити. У такі моменти я говорив уголос, майже пошепки, не думаючи, чи почує мене хтось іще.
— Я повернуся, — говорив я порожнечі.
— Я тебе знайду, чуєш, просто зачекай.
Люди намагалися підтримати, добирали правильні фрази, ті самі слова, які зазвичай говорять, коли не знають, як допомогти по-справжньому.
— Потрібно відпустити, — якось сказав мені хтось, дивлячись убік. — Там залишилося надто багато всього, чого ми не змогли забрати.
Я кивнув, бо не мав сил сперечатися, але всередині все стискалося від цієї фрази, бо він не був «усім», він був кимось конкретним, живим, тим, хто щоранку чекав біля дверей, хто відчував мій настрій без слів, хто залишався поруч, коли світ здавався надто холодним. Відпустити означало визнати, що обіцянка була порожньою, і я не був готовий до цього.
Час минав, і надія ставала чимось крихким, майже невагомим, але саме вона не дозволяла остаточно опустити руки. Я тримався за неї, мов за тонку нитку, розуміючи, що якщо відпущу її, то втрачу не лише його, а й частину себе.
Одного дня я наважився показати його фотографію жінці, яка допомагала тим, кого ще можна було повернути. Вона довго дивилася, не ставлячи запитань, ніби намагалася побачити не зображення, а історію за ним, а потім сказала спокійно, без зайвих слів, так, ніби це було очевидно.
— Він чекає. Такі вміють чекати довго.
Ці слова не були втіхою, вони стали водночас важким і світлим фактом, бо в них була і надія, і відповідальність, від якої неможливо було відвернутися. З того дня чекання змінилося, воно перестало бути безпорадним і стало спрямованим, бо десь там, серед зміненого світу, залишалася жива істота, яка все ще вірила.
Повідомлення прийшло несподівано, коротке, без емоцій, але в цих кількох словах було більше життя, ніж у всіх розмовах за попередні місяці.
— Він живий. Худий, але чекає.
Я перечитував ці рядки знову і знову, боячись, що вони зникнуть, якщо я відведу погляд, бо в них було підтвердження того, що чекання не було марним. Худий, але чекає — у цих словах було все: і біль, і надія, і обіцянка, яку все ще потрібно виконати.
Іноді мені страшно думати про повернення, бо чекання може закінчитися по-різному, і ця невизначеність тисне сильніше за будь-які страхи. Але поруч зі страхом живе й інше відчуття, більш уперте і сильне, відчуття обов’язку, який неможливо перекласти на когось іншого.
— Я йду, — знову і знову повторюю я подумки.
— Нехай повільно, нехай не одразу, але я йду.
Я не знаю, скільки ще кроків попереду і скільки часу мине, перш ніж я знову побачу той двір і той куток, де він сидів, але я точно знаю, що десь там є чекання, яке не зламалося, і віра, що не зникла попри все.
Він залишився, коли йшли всі, і саме це чекання стало сильнішим за будь-які руйнування, бо там, де хтось чекає, дорога додому все ще існує, навіть якщо здається, що світ змінився назавжди.
